Тут ви зможете, як прочитати онлайн, так і скачати в .docx .pdf .txt міфи та легенди: “Про створення землі”, “Про зоряний Віз”, “Про вітер”, “Про вогонь”, “Про дощ”, “Чому пес живе коло людини?”, “Дажбог”, “Неопалима купина”.

МІФ ПРО СТВОРЕННЯ ЗЕМЛІ

Здавна, як землі ще не було, всюди була вода. Нас також не було. А десь, хтозна-де, жив собі чорт. Одного разу Бог прийшов до чорта та й повів його до Дніпра, щоб той пірнув і виніс піску в руді. Пірнув чорт, але не може винести піску — усе, що набере, вода одразу вимиває з руки. Тоді Бог повів його до другого, мілкішого місця. Відтіля виніс чорт піску. Бог почав тим піском сіяти усюди по водах. І стало вже сухо, і світ став… Кажуть старі люди, що саме так було.

ПРО ЗОРЯНИЙ ВІЗ

Колись дуже давно, а де саме — невідомо, та трапилась велика посуха; така посуха, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто вся вода, і люди без води почали хорувати та мерти. В тім краю, де ото трапилась така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-на-всього одна дочка. Захорувала вдова без води, і дочка, щоб не вмерла її мати, взяла глечик та й пішла шукати води. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то найшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі натрапила на одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його од cмepті. Далі натрапила вона на другого, такого ж саме; потім на третього, четвертого і, вкінець, на сьомого. Всім давала пити і всіх одволала  од смерті. Води зосталось у неї тільки на самому дні.

Йшла вона, йшла та по дорозі сіла відпочивать, а глечик поставила коло себе на землю. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитись та й перекинув глечик. Коли перекинувсь той глечик, то з нього вилетіло сім зірок великих і восьма маленька та й поставали вони на небі.

Ото ті зірки і єсть Віз або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма маленька (дід показав близько біля воза маленьку зірку), так то душа собаки, що перекинула глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була тая дівчина, а за її щирість бог послав дощ на ту країну.

ПРО ВІТЕР

Один господар змолотив зерно й почав його віяти. А вітер усе йому заважав. От чоловік i кинув спересердя у нього ніж. Вітер щез, але чоловікові перестало таланити: за що не візьметься — погано скінчить.

Пішов чоловік у світ, покинувши господарство. Приходить до одного села, проситься до якоїсь хати переночувати, а господар каже, що не може його пустити, бо він же йому ногу ножем врізав.
Аж тоді зрозумів чолов’яга, що самого вітра поранив.

ПРО ВОГОНЬ

Вогонь одного господаря здибався з вогнем другого господаря, й вони почали між собою говорити. Перший каже: «Мені добре в мого господаря, бо він гарно обходиться зо мною — коли треба, то кладе гарних дровець, а як не треба, то бере чистої водиці й мене заливає. Так що мені добре». Другий каже: «Мені дуже зле, бо господар дає погані дрова, а коли мене не треба, то заливає помиями. Ото я хочу йому відомстити тим, що піду гуляти по його господарстві». Перший каже: «Коли будеш гуляти, не спали там колеса мого господаря, яке знаходиться на подвір’ї твого».

От вночі розпочалась пожежа в другого господаря, й згоріло все, а колесо першого викотилося та й залишилося.

ПРО ДОЩ

Бог має особливі склади дощу на краю світу… Коли з’являється потреба пускати дощ на землю, Бог посилає пророка Іллю і глухого янгола. Вони набирають дощ у хмару і розносять його по світу. При цьому буває нерідко так, що як почнуть вони пускати дощ, то пускають його безперервно декілька днів поспіль. Так стається тому, що глухий янгол запитує в Бога, куди потрібно пускати дощ. Бог каже йому: «Ходи там, де чорно»; а він, не розчувши, ходить там, де вчора. Бог каже: «Іди туди, де просять», а він, не розчувши, іде туди, де косять. Бог каже: «Іди туди, де ждуть», а він, не розчувши, іде туди, де жнуть.

ЧОМУ ПЕС ЖИВЕ КОЛО ЛЮДИНИ?

Давно, дуже давно пес жив собі самітний. На кінець надокучило йому все самому блукати в лісі й вирішив собі знайти друга-товариша, з котрим би жив. Але хотів, аби сей його товариш був найсильніший з усіх тварин.

Лісові звірята радили йому піти до вовка. Пішов пес до нього й каже:

— Вовче, брате, жиймо в’єдно!

Вовк одповів:

— Чому би ні!

Зачали жити в’єднo. Раз, як ночували в лісі, вчув пес якийсь шелест і зачав трястися-боятися. Пробудив вовка, а той йому каже:

— Будь тихо, бо прийде ведмідь та з’їсть нас!

Тоді здогадався пес, що ведмідь сильніший за вовка. Пішов до ведмедя й каже:

— Ведмедю, братику, жиймо в’єднo!

— Коли в’єднo, то в’єдно, — відповів ведмідь.

Минула коротка доба. Раз на зорях вчув пес якийсь шелест і зачав боятися. Пробудився ведмідь та й сказав:

— Затягнімся в корч, бо ще надійде лев та роздере нас обох!

Подумав пес, що лев має бути сильнішим. Лишив ведмедя й пішов до двору короля лева.

— Леве, Леве, королю звірів, жиймо в’єднo!

— За слугу прийму тя, — відповів лев.

Пес зостався з ним. Раз так понад вечір зачав пес боятися й зачав вити, гавкати. Вибіг лев з палати й каже йому:

— Мовчи, бо ще надійде людина й застрілить нас обох!

Пес замовк, але зараз здогадався, що та людина має бути сильнішою, коли її лев боїться.

Пішов пес до людини і пристав до служби в неї. Від того часу й живе пес з людиною.

ДАЖБОГ

Син великого Сварога, славетний Дажбог-Сонце, довгі роки владарював над богами, людьми й над усім світом. Він був родоначальником русів-українців, першим їхнім князем і незмінним покровителем. Давні українці гордо казали про себе: «Ми внуки Дажбога — улюбленці богів, … ми славимо Дажбога, і буде він наш по крові тіла…»

Дажбог уособлював мужність, обличчя його уявлялося подібним до сонячного кола, із русявою бородою-промінчиками.

У пожертву Дажбогові приносили млинці, полотно, дари полів і лісів, вино, гроші тощо.

Йому молилися, звертаючись так: «Даж-боже наш трисвітлий! Славу творімо тобі, нехай летить вона птицею ясною, сповіщаючи всім предкам руським, що шануємо та поклоняємося Сонцю всевишньому, отцю кревному — Дажбогу нашому».

1 Сварог — бог Сонця, світла та добра. У давніх русів-українців Сварог — бог-творець, покровитель неба, мудрості, заступник шлюбу й ковальської справи, ремесел.

НЕОПАЛИМА КУПИНА

Було це дуже давно. Два королі — польський та угорський — об’єднали свої війська і підступили до стін славного міста Дорогобужа (зараз райцентр Смоленської області). Захисникам града зайди передали листа. Пропонували без битви відчинити міські брами, вийти в поле без зброї і здатися в полон. За це королі обіцяли усім зберегти життя. В іншому випадку, погрожували, що місто буде спалене і на ласку переможців сподіватися нічого.

Коли минув відведений на роздуми час, із Дорогобужа вийшов посланець. Зайди-воїни зустріли його і провели на узвишшя, де на золочених стільчиках возсідали королі.

— Я приніс відповідь на ваш лист, — сказав посланець і передав угорському та польському владарям бадилину із схожим на ясенове листям та з блідо-рожевим суцвіттям на верхівці.

— Як?! — здивувалися владарі. — Оце й усе?

Посланець вклонився:

— Мені старійшини доручили передати тільки це. А ще веліли сказати: якщо вам цього зілля замало, то ось довкола вас на пагорбі його цвіте скільки завгодно.

Зібрали королі своїх радників та наймудріших мужів. Думали, думали — ніяк не зрозуміють, що саме захисники міста сказали їм цим зелом. Коли знайшовся один:

— Я знаю це зілля. Воно горить і не згоряє. Він узяв із багаття палаючу гілку і підніс її до квітучого куща. В ту ж мить увесь кущ спалахнув голубувато-зеленкуватим полум’ям. Та ще через мить полум’я згасло. І всі побачили, що кущ стоїть неушкоджений — такий же рожевоквітний, усміхнений.

І всі зрозуміли, що саме відповіли захисники Дорогобужа на ультиматум. І мовив угорський король польському:

— Ми ніколи не завоюємо цієї країни. Тому я повертаю своїх воїнів додому. І тобі раджу зробити те ж саме.

…Давно це було.

Відтоді сотні разів вороги воювали наш край. Але кожного разу залишалися з облизнем. А край зеленіє під синім небом та ясним сонцем. І щоліта тут рожево квітують кущі неопалимого зела, стверджуючи незнищенність української землі і її народу.

Неопалима купина. Так називається це зело. Здавна так називається.

Сам образ неопалимої купини використовується в Україні досить часто, зокрема, значного поширення набула ікона, яка так і називається: «Неопалима купина».

На ній зображення богородиці з сином на руках вписується у восьмикутну зірку, яка складається з двох — червоного і зеленого чотирикутників з гострими і увігнутими всередину сторонами, зелений колір означає кущ купини, червоний — полум’я, яке охопило рослину. Ця ікона, виставлена у храмі чи в хаті, нібито зберігає приміщення від пожежі та блискавки.

Неопалима купина — поетичне відображення долі України та українського народу. Яких тільки бід не випадало на наш край! Його палили, грабували, нищили століттями різні заброди висмоктували животворні сили, забороняли українську мову й культуру, викорчовували саму назву «Україна». Але, як писав наш Великий Кобзар:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

Незнищенність твоєї Вітчизни, незнищенність твого народу — ось що символізує рожевоквітна неопалима купина. Знай це.

 

[download id=”31″] [download id=”32″] [download id=”33″]

 

Шановний користувач. Тобі сподобалося цей сайт? Ти отримав тут те що шукав і не міг знайти? Тебе переповнюють слова вдячності творцям сайту, чи ти просто хочеш допомогти іншим? Високоймовірно, що в тебе є якісь матеріали, які можуть бути корисними для інших (цитати, шкільні твори, цитатні плани, характеристики героїв, твору, відповіді на домашки, та інше, що може знадобитися школярам). Не полінися і надішли їх на пошту info@scholar.in.ua, або напиши в коментарях (а ми вже їх опублікуємо окремо), і тобі подякують сотні школярів з ісієї України!